Зелений запорожець

Коли небо здавалося ще вище, дерева більшими, трава зеленішою, а люди – кращими, у мого тата був зелений запорожець. Хоча, він теж лише здавався таким. Насправді він був ніжно-салатового кольору. В його салоні завжди пахло бензином і свіжим білим хлібом, цей запах змішувався з татовими парфумами й димом від цигарок. Більше не зустрічала такого поєднання ароматів, та можу закрити очі навіть зараз – і згадати його кожну його нотку.

Ця дивна суміш запахів відносить мене у далеке дитинство, коли я з татком ганяла на тому зеленому запорожці, ніби справжній штурман зі справжнісіньким гонщиком. Ми їздили ним до бабусі в село, на риболовлю і просто по «шабашкам». Мене, малу, постійно підкидало вгору-вниз і з боку-на бік на задньому сидінні, де й лежав той самий білий хліб, і при цьому я постійно вмудрялася його ще й понадгризати і звісно – отримати прочуханки за це. Регіт з‘єднувався з ревом двигуна, салон заливало сонцем або й іноді сутінковою сірістю. У тій машині я згодна була і ночувати, та й узагалі жити. Але тато турботливо на руках відносив мене додому, бо добровільно з тої тачки я рідко погоджувалася виходити.

Часом, тато дозволяв пробиратися із заднього сидіння на перед, відкривати пасажирське вікно і вистромляти носа, вкритого ластовинням, аби ловити на обличчі ранкове проміння і доторки прохолоди. Нерідко, я знущалася з тата, імітуючи звуки поліцейської сирени чи прибріхуючи, що в нас щось шумить і тарабанить. Той сердився – страшенно. Зупиняв наш «танк» (бо танки бруду не бояться), заглядав під капот, смачно матюкався, а тоді знову регіт заливав увесь салон автівки.

А якось, на черговій риболовлі в селі, де жила бабуся, біля мальовничого озера і поки тато намагався переловити всіх карасів у тому озері, я всілася на святе й головне місце в тому зеленому запорожці, уявляла, як лечу по дамбі назад додому, кручу кермо туди-сюди і….і таки я поїхала чи покотилася. Недалеко, щоправда, до найближчого дерева і майже зі швидкістю пішохода, але сміялася дуже довго… Батько теж сміявся – істерично.

Зелений запорожець завжди стояв під вікном кухні, і я щоранку з 9-го поверху кричала йому «Доброго ранку! Скоро кудись поїдемо!». Потім ця дівчинка виросла, пішла від тата жити своїм життям, а запорожця не стало… Хоча, я точно знаю, що бачила його сьогодні на вулицях міста і знову вслух прокричала «Доброго ранку! Скоро кудись поїдемо…»