"Привіт"

Рух, швидкість, двері, зустріч, «привіт». Це мало статися. І, як завжди, це сталося, коли вже ніхто цього не чекав. Коли в обох уже все налагодилося. Ну як налагодилося – є з ким бути, а в душі уже просто не болить і так сильно не пече. Навіть по-іншому: вони лише час від часу навідуються до могил одне одного на душевному цвинтарі кожного. Бо так легше обом. Бо тим, кого ми любили, краще бути мертвими. Мертві не завдають болю, і про них не можна погано говорити на людях.

Це мало статися. І ця подія підбиралася до них усе ближче, якби вони її не намагалися уникнути. Це могло трапитися на вулиці, на спільно відвідуваних зазвичай заходах, на вулицях міста, які відтепер їм доводиться ділити на «до» і «після», він міг прийти і впасти на коліна під двері її домівки, вона тисячі разів проходила повз його під’їзд. Проте саме цей день, саме ці рух, швидкість, двері, «привіт».

При цьому мав бути крик, удар, кров, ненависть, море горя мало вийти з берегів і затопити всю будівлю, зірвавши з петель двері, що на ті 30 секунд їх розділяли, що насправді означали чітку межу між абсолютно чужими людьми, які колись тримали Космос у своїх руках. При цьому мало бути хоч щось, хоча б зойк. А сталися просто рух, швидкість, ті трикляті двері і те абсолютно байдуже, холодне, зневажливе й таке чітке «привіт» з її вуст у відповідь на його скуйовджене й неоднозначне «привіт».

«Привіт» – відвела погляд, пройшла крізь двері, повернулася спиною, змахнула пухнастим волоссям і пішла, гордо й міцно тримаючи свою внутрішню силу при собі. «Привіт» – він ще кілька секунд стояв у дверях, розбитий ущент, бо до нього, зрештою, дійшло, що насправді трапилося.

Цього всього не мало статися. І після пережитого обома – краще вважати, що ніби нічого ніколи й не ставалося, інакше мертвим доведеться повстати з сердечних могил і влаштовувати напад зомбаків на тихе, хоч і спустошене, життя. Тому прощальний «привіт», рух, швидкість, інші двері й уже іншим вони радісно говорять «привіт…»