«Кукургуза»

Хрестити на ніч подушку, молитися янголам і читати перед сном «Каменярі» Франка й «Contra spem spero» Українки. Цьому сивочола бабуся кожної пізньої ночі літа вчила свою старшу онучку. З молодшою якось не складалося ніколи, а ця весь час просилася в село, ходила за нею хвостиком по всьому господарству, вимазуючи босі ноги, тікаючи пообіді в садок під абрикосу чи ховаючись у кущах малини за хатою. А коли дуже сумувала за батьками – цілісінький день проводила за ворітьми, сидячи на вишні і вглядаючись у дороги далечінь. Там же запах спеки, дорожньої пилюки і сільських тварин змушував малу вертатися до старої у двір чи на город, аби допомогти бабусі нарвати «кукургузи».

Ці злакові воно обожнювали обоє. «Кукургуза», як казала бабуся, могла слугувати їм і за сніданок, і за обід, і за вечерю, і за святковий стіл пізньої літньої ночі, коли вони вдвох з онукою влаштовували собі посиденьки у дворі під великою старою грушею. Тому серпень – місяць, коли та «кукургуза», зрештою, достигала на городі – дуже поважали й шанували.

«Ба-а-а-а, ну кажи правильно – ку-ку-ру-дза!», - постійно верещала мала, особливо, коли не доставала до якогось стиглого й великого качана, аби його зірвати, обчистити і складати в каструлю, бо той аромат ще навіть сирого качана й того напівобсохлого кукурудзиння вже змушував її скакати й божеволіти. «Ні, доцю, кукургуза – бо так завжди було, є і буде тут у нас», - сміючись відповідала бабуся і так само стримувала апетит, що викликали ті золотаві, налиті промінням і теплом качани.

Давно не хреститься подушка, молитву янголам забули, а Франка з Українкою замінили на Іздрика й Лазуткіна. Лише так само, як колись, те, ще й досі в душі мале й божевільне дівча, поважає серпень, його плоди й запахи, дуріє від «кукургузи» й з особливим і магічним щемом згадує ту сивочолу бабусю, яка вже тоді вірила в неї, як ніхто інший, «бо так завжди було, є і буде тут у нас».