Чи брати божевілля за руку?

У листях дерев, загравою між хмар, у моєму волоссі чи у твоїх долонях. Сонце грається з нами перед сном, то з’являючись і осліпляючи, то втікаючи так швидко легкими кроками понад травою, що й не наздогнати, скільки б не біг. Та ти все одно біжиш, торкаючись рідної землі, упиваючись її запахами й кольорами, закарбовуючи в серці цю мить – коли ти вільний просто бігти за сонцем. Коли лише ти обираєш, брати когось за руку чи ні.

У холоді бетонних стін, провулками душного міста, у твоїй усмішці чи в бісиках моїх очей. Це божевілля дуркує з нами щоранку або й не хоче співати колискових щоночі, змушуючи скидати взуття, тісний одяг і мчати так швидко за тими поривами вітру, що манять і дурять, але так сильно підштовхують у спину, аби ти біг ще швидше звідти, де зв’язують твою душу. І ти зриваєш замки й заслони з цих дверей і лише ти обираєш, брати з собою у цю втечу когось за руку чи ні. 

У темряві чи у світлі, у цьому житті чи в сотнях інших, у твоїх обіймах чи в моїх прощаннях. Це шаленство пульсуватиме під шкірою, електричними розрядами вдаряючи то в розум, то в серце, прагнучи розворушити тіло до дії, думки до польоту, а рухи до бігу. Лугами, степами, не витоптаними дорогами, туди, де сонце, зрештою, лягає спочивати у її волоссі, ховаючи носик у ямці ніжної ключиці. І навіть добігши, вдихнувши цей уже прохолодний спокій, там лише ти обираєш, брати її за руку чи ні.