Лате з сендвічем, або Режим виживання

Абсолютно порожній ранньоосінній пляж. Побитий учорашнім дощем пісок ще зберігає тепло, а грайливі хвилі хлюпочуть під раптові й недоречні викрики місцевих чайок. У них же повно роботи – наловити собі рибки, подратувати рибалок, що десь ховаються, облетіти свої володіння… У цій природній метушні поволі гуляє вітерець. І я. Лежу горілиць, ловлю насмішки неба на своєму обличчі і зависла у гущі цієї розкоші, що ніби підвісила мене між небом і землею і розкладає на частинки всю мою волю й думки.

Десь у середмісті у цей момент вирує життя, люди працюють в офісах чи метушаться деінде, вирішують проблеми, кудись поспішають, змушені робити те, що не дуже хочеться. А я лежу, мов під небесним рентгеном, всевидяче око якого сканує мої нутрощі, добирається до мозку, а далі – до прагнень, відповідних рішень і дій. Так, я добровільно пішла з роботи, яку люблю, і зараз лежу посеред пляжу абсолютно одна й перелякана. Так - перелякана, бо я геть не знаю, що мене чекає далі і як на то вплинути. Так, скована страхом, адже точно знаю тільки одне, що наразі з усіх своїх умінь і навичок я маю увімкнути лише один, найстрашніший, режим – виживання.

Він не знає розваг і не терпить слабкостей. Він змушує чітко розраховувати наявні ресурси, свої сили й можливості, а ще – гнітитиме почуттям провини і нашіптуватиме на вухо зрадницькі слогани й заведе дружбу з соромом, який приховуватиме твій погляд від друзів і рідних. Власне, ці галасливі чайки вже говорять до мене голосом того режиму, примушуючи боятися завтрашнього дня ще більше і ще глибше не розуміти саму себе. Хоча вже втомилася запитувати у Всесвіту, чому я така ненормальна. Сиділа б собі тихо у забезпеченому заміжжі, народила б маленький виводок гарнюніх дітлахів, не знала б інших чоловіків і горя, яке вони з собою несуть. Ходила б, мабуть, ще досі на непримітну роботу в комунальну установу і, може, займалася б спортом.

Та ні ж! Мені потрібен шторм, торнадо, цунамі – стихія, яка руйнує і зносить усе на своєму шляху. І ось вона знесла мене вкотре. Знесла й викинула на цей пляж, слухати чайок, хвилі, грозу, що насувається. І лагодити себе під пориви вітру, знаючи, що замість лате з сандвічем, які в моєму улюбленому закладі коштують разом 74 гривні, я куплю пачку рису, гречки і пляшку олії, аби прожити ще місяць і віднайти сили вибратися з цього пляжу мертвих надій оновленою і безстрашною.