Павутинка

Між деревами, на вікні, у старому зілізяччі, на землі чи й у самому неочікуваному місці. Ніжна й ледь помітна у м'яких ранкових промінчиках чи у надвечірньому мареві. Розгойдується собі на вітрі, тримаючись на доброму слові за цей світ. Павутинка. Наших думок, доль, взаємозв'язків і подій у житті.

Удень її майже не видно. Її мереживо підлаштовується під світло й ховається від нашого ока. Мабуть, не хоче, щоб ми її, ненароком чи й навмисне, розірвали своєю агресією, різкізтю й недалекоглядністю, порушивши чіткість ліній і кимось продуманий сюжет візерунка. Вона складається із ледь-ледь відчутних вібрацій нашого серця, з легкості дихання й потоку липких і приставучих мошок-думок.

Вони ж обсідають ту павутинку, нанизуючись на її сплетіння, мов на намисто, чим обтяжують її, послаблюючи те, за що вона намагається втримати свою цілісність. Проте, де б ми не знайшли свою павутинку, у який би час доби її не помітили, якщо уважно придивитися, здмухнути з неї все зайве, то можна побачити, як та тримає на собі не що інше, як веселку.
Всі ми маємо такі павутинки. Може, кожен із нас є павутинкою. Кожен - різною, залежно від вибору місця розташування і міцності тримання за щось більш вагоме у своєму житті. Когось ловимо у свої сітки, хтось ловить нас. Та важливо інше - павутинка здатна вловити веселку, що виникає від поцілунку сонця, гри вітру на струнах душі і людей, здатних її побачити і зберегти у собі.