Алкоголь в'язко й неспішно обпікає губи. Холодне світло ліхтаря тихо стелиться кімнатою, мов туман. Йому напротивагу з іншого вікна безцеремоно й гучно світить майже повний Місяць. І ці два світла боряться за право бути сьогодні тут. Бути у полі моєї уваги. На кухні пахнуть нарізані у салат помідори, огірки й перець. Невидиме тепло ароматів осені, овочів і ночі заполонило домівку. Я сама і я вдома.
Спогади про далекі моря, величні споруди й руїни ще довго не дадуть заснути. Тому традиційно босяка й голяка гуляю квартирою, то ковтаючи п'янкий напій з холодного келиха, то тягнучись за ложкою осіннього салату. Вітер сором'язливо проситься із вулиці до мене. Впускаю його, хоч і знаю, що коли він захоче, він так само раптово піде. Я сама, я вдома і мені байдуже.
Мені байдуже хто, де і з ким наразі. Однаково мені, чиї обійми обіцяють тому чи іншому любов, якої я давати не хочу чи не вмію, як і вони мені свою. Це вибір кожного, а я обираю байдужість. Ні, не ту жорстоку й холодну, що руйнує мости. А таку, що зводить мури і дарує спокій. Я сама, я вдома, мені байдуже і я за це вдячна.
Ми недарма повертаємося з подорожей іншими. Адже все, що ми маємо і кого хочемо мати, лишається таким же. Лише ти стаєш інакший, залишаючи при цьому свої збочені гастрономічні звички. Та є щось нове у цій самотності, яку я нарешті не просто прийняла, а зрозуміла. Є щось важливо цінне у цій захисній байдужості. І є щось таки незрозуміло тепле у цьому алкоголі, що обпікає губи, неймовірно смачне у простому до сміху салаті й незбагненно своє у цій домівці, в якій воює світло ліхтаря й Місяця. Я вдома.
Коментарі
Дописати коментар