До нитки, до кістки, до душі. Промокнути так, що сміятися на грані істерики з самої ж себе. Чвакати кросівками, донедавна улюбленими, мугикати собі ж під ніс Бумбокс "Під цим дощеееем, Дивись - я можу щееее...." і вже навіть не намагатися впорядкувати мокре й від того кучеряве волосся. А нехай кучериться. А нехай ця темрява, мокра й шумна, мене поглине і заховає подалі в осінь, що прийшла так гучно й пунктуально за розкладом.
А нехай, усе нехай! І нишком слухаю дощ під дощем, мандруючи від калюжі до калюжі й відбиваючи здивовані погляди перехожих. Нехай - я дивна жінка, а цей дощ - мій дивний супутник, з яким не страшно гуляти за руку, мовчати й просто дослухатися. До нього чи до себе - а нехай, неважливо!
Нехай весь одяг мокрий і прилип намертво до тіла так, ніби хоче приховати його від тих очей і рук, що не дають спокою. Нехай, що пізно й темно і треба додому. Та чи треба? Хоча кого питати? Мокра й утомлена веду цей дощ до себе, та він не хоче спокою, виривається з моїх обіймів і летить потужним поривом кудись удаль. А я залишаюся мокра й самотня стояти на порозі, тамуючи прагнення полетіти за ним.
Домашнє тепло ковдрою огортає душу, дражнить носа ароматами гарячої вечері і тішить око вогниками свічок. Тіло трусить і лихоманить - ховаю його під дві ковдри, та все одно відчиняю вікно, бо він там: дріботить, бушує, виспівує і виблискує. А ти тут - там, де маєш бути на випадок, коли твоїй душі знайдеться інша, що так само слухатиме дощ, мокнутиме під ним разом із тобою і грітиме поглядом, сповненим такого ж дивацтва.
Коментарі
Дописати коментар