Босими ногами, розриваючи серце на шматки, спалюючи саму себе у вогні чужих думок, розмов і рук. Я довго до цього йшла. Заливаючись сльозами і з криками «Я ж хороша!», затикаючись у німому мовчанні, закриваючись у самій собі і тонучи у холоді, що скував тіло. Я довго до цього йшла. Втікаючи і повертаючись, запалюючи свічки й промовляючи молитви в нікуди. Прощення. Нарешті я до нього дійшла.
Крізь втрати і сором, через сльози і сміх, тишу і крихкий спокій. Крізь нікому невидимий біль, недоречні порівняння й непевні зізнання. Я йшла до прощення тернистою, темною, невідомою стежкою, а воно було геть поряд. З очей і голосу, з онімівших пальців рук, і, врешті, з самої душі. Прощення. Воно холодом виходить із тіла, стікає крапля за краплею з серця і обпікає чистотою помислу зсередини, мов м’який і тягучий м’ятний лікер. Воно стає квітами у твоїх руках.
Несподівана, тиха, могутня і така важлива. Прощення – це сила. У закутках душі, на одвірках свідомості, поміж думок, що ніколи не стануть словами, між янголами і демонами. Ця сила завжди ховається у нас самих. Її не виманить жоден шаман і не вимолить жоден священик. До прощення ти маєш прийти сам, втонувши у безмежжі горя, потім уставши в дорогу, стерши до крові ступні ніг на її непротоптаній і пекучій землі й обмазавшись брудом власної печалі. І ти прийдеш, побачивши в кінці шляху ту людину й зрозумівши, що вона теж хороша... або й ні. Та то вже – не твій клопіт.
Коментарі
Дописати коментар