Йти з роботи, коли дихати важко, коли незручно, коли щораз пульсує в жилці на лобі думка, що терпінню приходить край і воно крізь ту жилку може порватися й знищити всіх і, насамперед, тебе. Йти звідти, де звикли, де більше не цінують і де втрачаєш розуміння і зв'язок. Йти, коли втома гризе зсередини й притуплює твій професіоналізм.
Йти від чоловіків. Які б'ють, ображають, ігнорують, зраджують, брешуть. І від тих, які надто люблять, опікають і стають частиною твого життя. Йти від них усіх, попри звички, біль, ніжність рук, пекучість доторків, град емоцій чи їх повну відсутність. Йти, бо звикати до не своїх ролей - то згода на клітку. Йти, бо коли тобі немає місця у його душі зараз, то воно не знайдеться ніколи. Попри розмови, вчинки, приготовані сніданки й награну щирість поглядів.
Йти від друзів. Коли більше не потрібен, коли не хочеш заважати, коли твоя особиста драма може завдати їм стільки ж болю, як і тобі, а ти цього не можеш дозволити. Йти з теплих домівок і найкращих у житті вечорів, бо твоя порожнеча всередині поглинає все те без розбору і зворотньої віддачі. Йти, коли межа між "друг" і "рідня" починає стиратися, а в твоєму серці вже й так забагато любові й людей.
І йти від себе. Від тих рис, які прописані в тобі родовими програмами, від реакцій, які провокують страхи, і від моделей поведінки, які ти вже давно прожив, але ще тягнеш їх за собою. Йти за покликом своєї свободи, а не зовом чужих голосів. Бо така її суть - йти повз фонтани щоденних ситуацій, оминаючи гру вітру й води, мокнути, мерзнути, ловити на обличчі краплини радощів і горя, а в моменти відчаю - зупинитися і побачити веселку. Бо ж лише йдучи можна пізнати свій шлях і зрештою себе, як би важко то не було.
Коментарі
Дописати коментар