Чоловіки, які мене хочуть

Доживи до осені. Всі мені так казали. Відьми, ворожки, шамани, шарлатани, друзі й чужі люди. Ти, мовляв, лише дотягни, доповзи, доплач і догори. І прийде він - ледве не доля. І він прийшов. Щоправда, майже посеред літа і не сам. За ним прийшли й інші. Красиві й не дуже, високі й ні, щирі й брехливі, самотні й зайняті. Всі вони - чоловіки, які мене хочуть.
 
Їм байдуже, чи є в мене робота, чи я поїла і чи не змерзла під зливою, йдучи з тренування. Байдуже, що я впала на тренуванні просто перед ним, чи корчусь від болю в животі, лежачи поряд. Їм плювати на мої почуття чи на оте, ще дитяче, "не зручно". Вони просто роблять те, що мають у моєму житті. Вони мене вчать.

Кожен - чомусь окремому. Зізнаватися у слабкості чи нарощувати ще міцнішу броню, варіювати між станом "розумна" й "те, що хоче бачити", вчасно змовчати, спати не вдома, змиритися з наявністю інших жінок, брати те, що пропонують, і залишатися при цьому один на один із собою. Кожен грається зі мною чи мною, віддає мені частинку себе, не помічаючи того, і ці частинки складаються в один великий пазл нашарувань на моєму тілі й душі. Часом мені здається, що беручи від кожного якийсь елемент, я створюю багатошаровий мур із навичок і почуттів, чи й, може, притуплених емоцій. Проте що з тим муром робити далі, я не знаю.

 Йти до іншого, щоб знімав шар за шаром і відкривав мене, борючись із застарілими сподіваннями? Навряд комусь потрібне таке "поле бою". Вірити, що ці стіни довкола моєї душі вбережуть від таких уже улюблених граблів? Занадто вже якось наївно, зважаючи, що білі метелики завжди летять на вогонь. Що ж тоді? Чому кожен із них, чоловіків, які мене не люблять, думає, що має право займати місце в першому ряду, претендувати на еклюзивний перегляд вистави за мотивами життєвих новел чи й братися за режисуру драми, унікальної лише для мене?

Можливо тому, що так просто треба, що інакше, лише читаючи про це в журналі чи дивлячись у "Секс і місто" ти ніколи не подорослішаєш. І що лише так, у вариві з незрозумілих подій і, на перший погляд, нелогічних вчинків, розчарувавшись навічно у коханні, ти, можливо за рік чи за два (в кого як), зрозумієш, що все було недарма. Проте до цього треба, знову ж таки, дожити. А доти - взяти ручку й блокнот і записувати "лекції", шукати відповіді на семінарські заняття і нічого ні від кого не чекати.