Майже всі важливі у житті чи для життя речі я роблю або
зарано, або запізно. Зарано вийшла заміж, запізно вчуся жити сама. Зарано стала
дорослою, запізно дивлюся мультики. Зарано стала практиком, запізно
прокидається бажання вивчити/повторити теорію. Закономірність показує, що яке б
заняття я не обрала «рано» для свого віку чи розуму, згодом доводиться «пізно»
наздоганяти ази того чи іншого. Інколи мені навіть здається, що це життя я вже
прожила, постарівши зарано до 100 років у душі, й мені вже занадто пізно вчитися
чомусь глобальному, якось істотно змінювати хід подальших подій. «Маленька
старушка» - так мене охрестили ще в 6-річному віці мамині колеги, коли замість
віршика на стільчику Ганнуся прочитала їм лекцію щодо правильного розвитку
талантів у юної особистості-інтроверта. На жаль, хто такий той інтроверт вони
не дуже зрозуміли, та не суть.
Суть у тому, що я така не одна. Ми занадто швидко
проживаємо свої життя: особисте, професійне. Зі школи намагаємося вистрибнути у
студентство, з того – на роботу, з батьківського дому втікаємо на більш
особисті території, з перших поцілунків – до народження дітей. Таке прискорення
призводить, ні – не до помилок, а до того, що ми все пробуємо на смак, дотик,
емоцію занадто рано для того, аби чітко усвідомити значення чи призначення
чогось, а потім, за наявності цілого багажу досвіду, відчуваємо себе мізерними
і запізно починаємо заповнювати цю інформаційну нестачу.
З кожною роботою, шабашкою, новою людиною поряд чи з
кожними новими відносинами ми старіємо. Старіємо настільки, що навіть на оті
свої ж рефлексії щодо «підучитися» і щось змінити/виправити дивимося з іронією,
розуміючи, що то не славнозвісна шкільна «Робота над помилками», а так –
старечі записки для наступних поколінь чи життів опісля цього. Соціопати,
мізантропи, інтроверти – це все глибоко душевні старці, чиї кардіограми
невдовзі стануть абстрактними візерунками для шпалер чи новомодних штукатурок.
І наші намагання заповнити пробіли, кидатися від курсу до курсу повторення чи
вивчення чогось – то лише спроба надати цьому старінню хоч якихось вагомих
обрисів. І хоча «вчитися ніколи не пізно» й «щодня хтось дає нам важливі уроки»
мені, дуже суб’єктивно здається, що нас уже запізно ховати під кришками гробів
наших життів, бо нам усім іще зарано розгойдувати каруселі смерті.
Коментарі
Дописати коментар