Масивні й гарячі краплі ковзали по склу дверей, великому запітнілому дзеркалу й по всій плитковій поверхні ванної кімнати. Здавалося, проти всіх законів природи, вони повільно, криво витесуючи собі шлях, але повзуть знизу догори. Саму кімнату заполонила густа непроглядна пара, що звивалася у такт рухомих крапель, шум води й звуків сумних, тих, що граничать із депресивними, пісень, які вигукував мобільний, небезпечно перебуваючи у надто вологому приміщенні.
Гаряча вода лилася безперестанку на її зблідле худорляве й ослабле тіло. Почервонілостями на шкірі малювала візерунки, обпікаючими доторками створювала ілюзію обіймів, а ще, розбігаючись сотнями мокрих жучків від шиї до ніг, гучно шуміла у вухах. Так умирала дівчинка. Власне, вона конала п'ять місяців до цього пекучо-задушливого моменту у ванній. Та дверцята в кімнату смерті, що існує в душі кожної дорослої жінки, маленькій, наївній дівчинці відкрилися лише зараз.
Підібгавши коліна і вткнувшись у них носом, вона сиділа непорушно, дозволяючи тим самим водоспаду з простого черкаського крану омивати її. В очах спочатку змінювалися кольори, а потім стемніло. Довкола танцювали світлі тіні всіх чоловіків її свободи й неволі, ілюзорно створювані парою і уявою, гралися зі світлом від лампи росинки конденсату й пробивалося тихе скавчання з грудей, захованих десь між анорексичними коліньми. Так умирала в душі маленької дівчинки надія, що саме він чи саме той, чи інший хтось ось-ось напише, зателефонує, приїде, нагодує, осипле квітами й порятує. Так згадувався момент першої зради її, а потім - їй і першої зради собі. Так тихо у воді розчинявся бруд безперервних утеч до чужих душ, зникав сморід алкогольних думок, відмивались відбитки пальців на шкірі й втрачалась свідомість, яка за цим усім мовчки спостерігала.
"Коли змиришся з власною смертю - біль мине", - казав герой книжки "Війни Міллігана". І дівчинка змирилася, доки свідомість відключилася під завивання "Летииии за мнооооой" Макса Фадєєва. Вона без сліз розуміла, що час іти, просто їй ще так хотілось постраждати, ще так хотілось зберегти наївну віру в прекрасність цього життя. Та дверцята кімнати смерті, поскрипуючи, нестерпно змушували її поспішати. Час іти, бо доросла жінка в її душі вирішила сама обирати: страждати їй чи ні, кохати їй чи прощатися, коли починає пекти, боятися втратити все чи, зливши амбіції до каналізації, починати вчитися й шукати щось нове у роботі й собі. Час стати жінкою, що вміє бути, навіть попри сором. Час бути жінкою, що плекає внутрішню силу, замість образ і порожніх надій.
Коментарі
Дописати коментар