Днями наснилося, що я таки навчилася кататися на вело. Знаєте як воно –
їздити з гірки й на гірку, крутити педалі десь лісовою дорогою, всотуючи той
дивовижний свіжий з гірчинкою деревної кори запах, проїхатися набережною або ж довго-довго
гнати геть із шумного міста, оминаючи ями та вибоїни. Певно, що знаєте, бо ж ви
– нормальні люди і вас у дитинстві цьому навчили або ж ви зрушили того двоколісного
з місця самотужки… А я – ні. Мої шрами на ліктях і колінах і ось це все романтичне
тріпотіння душі щодо покатушок – лише зайвий тому доказ.
Ні, «ровер», звісно, у мене був, та ще й мав гучну назву «Гном» і навіть не
два, а цілих три колеса. Він був кольору такої нині улюбленої червоно-томатної
помади, мав біле пластикове сидіння і наклеєчку з гномом (ну, майже значок із
емблемою «БМВ»). От лише я на ньому так і не поїхала. Жодного разу. Каже
матуся, я лише сиділа на ньому, як королівна на троні, а ногами працювати не
хотіла. Тому мене на ньому катали певний час батьки, а згодом покинули ці марні
спроби змусити мене їхати і геть десь поділи мій перший у житті транспортний
засіб.
Наступна спроба була через кілька років у мальовничому селі Драбів, куди
мене відправляли щоліта до бабусі. Поки я була завбільшки з недоросле кошеня,
бабуся катала мене то попереду на рамі, то позаду на багажнику. Коли ж мені
стало соромно, що побита втомою маленька жінка в літах мене оце тягає на
велосипеді, я вирішила таки спробувати «працювати ногами». Обирати стежку на
городі за майданчик для навчань було, певна річ, дуже поганою ідеєю, та по
двору вічно ганяли кури й гуси, посеред нього взагалі стояла величезна
шовковиця, в яку я й без велосипеда постійно врізалася, тому залишався лише
город. Бо ж на трасі існувала стовідсоткова ймовірність бути збитою якимось
мотоблоком або, що ще гірше, осоромитися серед інших дітей.
Пообіді, коли сонце було високо, а бабуся відпочивала, я витягла її вєлік
із сараю, допхала його повз садок на город і… таки поїхала… чи, точніше буде
сказати, покотилася, скошуючись то вліво, то вправо, іноді майже торкаючись
щокою родючої землі. Завершила я цю туристичну поїздку носом у траві під назвою
мати-й-мачуха в кінці ділянки, вся в гарячій крові, до якої так вишукано
прилипла все та ж родюча земля з рідного городу. Ревіла й вила дуже довго,
потім ходила вся в зеленці (це був універсальний лікувальний засіб у бабусі від
усього), а потім на гарматний постріл не підходила до двоколісного ще, мабуть,
із рік.
Якось іншого літа в тому ж Драбові місцева дітвора вирішила здійснити
подвиг і таки ж навчити мене кататися. Обрали найбільшу гірку на вулиці, вичекали,
щоб не було машин і сказали, що триматимуть мене за багажник, аби я себе
опанувала на вєліку, і в жодному разі не відпустять… Ага, наївна я дитина –
звісно ж, вони відпустили той клятий багажник, а я обернулася і це побачила, а
потім на дорозі десь узялися чи то корови, чи то примари від вибуху адреналіну
в організмі, й мені стало страшно і я … що я…. Вся ліва сторона тіла була
зчесана до крові об асфальт, обличчя посиніло одразу, що додавало потім
особливого відтінку бабусиній зеленці на ньому, а дупця боліла ще з тижнів два.
Відтоді за велосипедами, покатушками і захопленими розповідями про цей
прекрасний вид спорту/відпочинку я лише спостерігаю здаля, намагаючись не
ятрити тих шрамів на лівому боці, які досі час від часу дають про себе знати
тихим рефлекторним подьоргуванням.
Кажуть, якщо літати уві сні – це до росту організму, то, виходить, їздити
на велосипеді – до повернення в дитинство? Чи це натяк всесвітніх сил на те, що
хоч бабусі вже й немає, та її запасів зеленки вистачить, аби обмазати всіх у
напрямку Черкаси–Драбів? На жаль, не знаю. Як і не знаю, де взяти зараз вєлік (мовчу,
аби триколісний) і того, хто «триматиме багажник», і як на швидкий набір смартфона
додати номер травмпункту, і в якого нотаріуса написати одразу заповіт… Проте
точно знаю, що віднині, засинаючи у будь-який час доби, я проситиму бабусю, що
вже на небі, посилати мені цей сон. Бо ж немає нічого крутішого в житті, ніж
знову відчути себе дитиною, яка вишиває на вєліку в неіснуючій реальності,
знаючи, що вона ВМІЄ кататися!
Коментарі
Дописати коментар