Одна єдина цеглинка

Ми робимо стільки зайвих рухів, обдумуємо незмірну кількість побічних думок і випускаємо у світ незліченну масу лишніх слів. А ще звертаємо свою увагу на зайве і насправді неважливе. Полотна переписок, вишиті візерунками порожніх літер, зливи лайків розфарбованих сердечок чи холодних недосяжних пальців, бездумні перегляди сотень чужих сторіз, увібрані в себе коментарі, емоції, витрачений час на марні й зіпсовані моментами та враженнями зустрічі. Все – зайве. У всьому цьому відсутня одна єдина цеглинка – щирість.

Часом здається, що у цій болотянистій зайвості ми вже просто не здатні виокремити чистий острівець – думки, дії, слова чи простого і бажаного невагомого спокою. Ми – надмірно прикрашені ялинки серед таких же обтяжених біжутерією ялинок, сосен, ялиць чи інших новорічних дерев, бо новий рік тепер теж зайвий – щодня свято. Щодня привід приміряти нову іграшку чи річ або стати нею, або ж бути тим, хто вбирає цю зайвість у себе, аби лише не думати про одну єдину відсутню цеглинку в своїй душі – щирість.

Сипучі піски всього зайвого поглинають кришталь чистоти нашого простору, обліплюють мільйонами тривожних піщинок липкі карамельки думок, затягують у глибокі колодязі, переповнені зайвостями, й витісняють повітря з наших тіл настільки, що воно згодом також стає однією піщинкою у пустелі непотрібного й непридатного будматеріалу для наших душ. Бо одна єдина відсутня цеглинка – і немає опорних стін, що здатні слугувати корсетом душі, одна єдина відсутня картинка – і немає вікон, у яких видніється затишок, одна єдина відсутня емоція – і немає справжніх нас. Адже щирість – це те одне єдине й унікальне, чого насправді ми всі так прагнемо, просто не можемо виокремити її із зайвого й дозволити їй просто бути. Щирість – це одна єдина річ, яка була б не зайва нам усім.