Сонячний, хоч і морозний, недільний ранок ліниво застрибує у моє ліжко. Він нахабно здіймає ковдру і з гиготливою насмішкою лоскоче руки, ноги, просвічує промінням крізь поламані кицькою жалюзі. Розриваючись гітарними акордами телефону, дасть про себе знати хтось по той бік мого світу, а я, обіймаючись із подушкою, проігнорую. Бо – зима, неділя, ранок і ця солодка самотність, хоча психолог радить говорити – свобода.
Ніжними лапками сонячні зайці, що заполонили кімнату, відбиваючись від блискучих поверхонь меблів, зроблять легкий масаж, виганяючи з-під ковдри. На кухні у кавоварці дражниться кава гіркуватим ароматом, а за шмат хліба шумно б’ються голуби на підвіконні з того боку мого світу. А по цей бік – зима, неділя, ранок, босі ноги на холоднючій плитці й сивий чи то туман, чи то дим, що просочився крізь тріщинку в балконних дверях і так спокушає втекти кудись у поле, ліс чи до замерзлих хвиль.
Та я залишаюся нині тут – у цьому першому вагоні зими, що морозним недільним ранком кусається холодом по шкірі, яка вже так звикла (самотньо чи вільно?) ховатися під ковдрами й між подушками, відчувати таке гаряче й рідне «мр-мр-мр» рудої скаженої кішки. І лише тут, у цьому моменті, дозволяю собі слабкість мріяти. Мріяти про те, що ти таки прийдеш і таки станеш власником того другого бутерброду, який я за дурною звичкою готую, що цю солодку самотність (свободу) ми вип’ємо разом як густу чорну каву без цукру, що… а, трясця, момент мрій минув. Та залишились зима, неділя, ранок.
Коментарі
Дописати коментар