Камінь зла

Буває, що найважчою ношею виявляється не те, що тягнеш у руках, не хрест на плечах, а те, що в тебе на серці. Та каменюка, яка розбиває чисті кришталики добра, якщо вони там є, чи затуляє собою світло, якщо таке намагається пробитися назовні. Часто так буває, що оте зло, яке присутнє в кожному з нас, таки твердою каменюкою з твоїх рук, вуст чи дій із шаленою швидкістю летить у когось іншого. Почасти – навіть безпричинно, бо затьмарений тим метеором озлоблення ти навіть не шукаєш причин.

Просто тому, що те зло – концентрація усього поганого, що колись робили тобі, а ти це не прожив, не пробачив, не пропрацював і не розбив на друзки хорошими вчинками. Можливо тому, що зробив їх недостатньо, а можливо й тому, що той камінь зла має властивості додавати фантомної впевненості чи відчуття власної правоти й непереможності. І спочатку ця ноша не здається важкою, навпаки – додає легкості й безконтрольності у тому, що з нею робиш: ображаєш, агресуєш, ставиш себе вище за когось тощо.

І буває так, що тих каменюк у тебе в серці стає забагато. Їхня вага починає тягнути тебе все нижче й нижче, здавлювати у грудях, а вогненний бруд від розкидування тих іскристих комет зла виїдає шкіру рук, навіки залишаючи свою позначку. І ти цього не помічаєш, бо примарні перемоги стають знеболювальним для тих ран і виправданням для тривожних дзвіночків-думок. Та наше серце – це пробита наскрізь чужими кулями торба, і що більше в ній тих каменюк, то більшою є ймовірність, що та торба в один момент розірветься.

Просто тому, що воно не призначене для транспортування каміння. І що раніше ти то усвідомиш, прикладеш до своїх обпечених рук «Пантенол», визнаєш те своє зло й проллєш на нього світло, то ясніше бачитимеш: скільки в тобі того зла, наскільки продерте твоє серце і скільки разів маєш сказати слово «вибач», яке, можливо, вже нічого ні для кого не змінить. Бо ж людина, то, на жаль, не 5 елемент із фільму, не досконала істота, яка своїм світлом здатна урятувати світ, а всього лише душа, яка вчиться жити тут і зараз.