Ти жив до цього чи ні?

Сидіти в автівці на задньому сидінні, коли та буксує і вже фактично балансує на двох колесах справа, тяжіючи дахом до землі, і розуміти, що вмирати - уже не страшно. Не страшно бачити за вікнами лиш біле полотно, яке зв'язав довкола густий сніг, чути перелякані вскрики інших пасажирів авто (чи то було в голові?) і відчувати пульсуючу жилку на шиї водія, який відточеними руками автогонщика намагається скерувати неслухняну тачку на суміші з льоду й снігу під колесами. Усе правда - як у кіно. Вповільнюється, вимикає емоції, і ти тихо й безпорадно приймаєш те, що от-от станеться. Чи ні?

Холодне повітря застигає мов кисіль, якому передодали крохмалю. Дихати все важче, хоч це лише концентрат усього напруження, що сфокусувалося у цю мить. Ти й інші вже автоматично згрупувалися у позу, що відображає положення знайдених тіл при ДТП, хоч машину ще крутить, як спінер на пальцях восьмирічної дитини. "Кішка голодна, за кабельне борг, а чи знайду роботу, чи правда, що маю колись народити хлопчика, а як там Джек Рассел, що не став моїм, власник сердитиметься за машину... Мама! Маму буде шкода найбільше, але ж я, мабуть, уже не відчуватиму цього". Навіть перед смертю думки не зупиняються. Проте вже не страшно. Бо саме у цей момент ти розумієш, що твій вплив на перебіг саме цієї події нікчемно ніякий. Чи ні?

Не страшно, що у своєму божевіллі перед світом ти була чесною, що голяка тебе бачили ті, кому не дуже то й слід, не страшно, що твої крихкі кістки ось розламає від удару й буде багато крові. Страшно, що цю кров ти не дала іншим, кому потрібніше; що перед від'їздом не обійняла маму й не погодувала кота. Страшно, бо абсолютно все, що ти робила, писала, створювала, дарувала до цього, мізерне й не залишить по тобі й сліду. Чи ні?

Автівка танцює свій самотній танець у підборах із шипованих шин серед білого й порожнього поля. Ззовні - все швидко, всередині - все завмерло, мов люди провалилися у чан, де застигло холодне й бридке желе з усіх попередніх подій у житті. Не страшно вмирати, ні. Не страшно відчувати, як здавлюється довкола тебе Всесвіт у мильну бульбашку. Не страшно. Страшно не розуміти, для чого і навіщо ти вижив. Страшно до моменту аварії не знати, а для чого ти взагалі живеш? Чи ні?