Якось ураз припинила боятися бути справжньою. У смішній піжамі, без мейку і повною палітрою емоцій показатися на світ чи заховатися від нього, заплутавшись із улюбленою книгою між ковдрами. Уже не страшно бути собою, навіть якщо без червоних губ тобі дають не більше 14 рочків, а без підборів у шапці з бамбоном плутають із дитиною.
Якось ураз уся мішура стає неважливою. Усе зручнішими стають джинси і світшоти, замість солодкого Мартіні обираєш сухе червоне з Грузії, а смішній піжамі байдуже, чи ти схудла до рівня "чахлик невмирущий", чи ж таки набрала зайвий лише для себе кілограмчик.
Якось раптово розумієш, що все твоє майно, включаючи смішну піжаму, - це не просто речі довкола тебе, а цеглинка за цегликою вибудована фортеця, яка хоч і стає час від часу чужа й холодна, та все ж твоя, відображає твою сутність, смаки і стан, у якому наразі перебуваєш.
Якось так "хоп" - і більше не страшно бути без роботи чи грошей, не так болить від людських учинків-стріл, затягуються шрами всередині душі, а на обличчі - все та ж дитяча наївність без червоної помади. Якось так ураз - і ти справжня, у смішній піжамі, без мейку і з повною палітрою емоцій розумієш, наскільки твій глибокий океан байдужий тому, кому важливі лише піски. І вже тобі з цим норм. Бо якось ураз - і важливими стають геть інші речі. Власне здоров'я, життя мами, чи є їжа у кицьки, чому образився друг...
Коментарі
Дописати коментар