Чому не скаладаються пазликинаих життів?

Деякі пазлики нашого життя не складаються у цілісну картину не тому, що не підходять малюнком чи фігурами, не тому, що випадково втрапили одне до одного з коробок абсолютно різних історій. І, певно, не тому, що не бачать спільних елементів одне в одному. Часом деякі пазлики нашого життя не складаються в один щасливий момент, тому що ми самі достоту не знаємо, яким той момент має бути. Просто хочемо його і все. От такий - вдалий, красивий і цілющий.

Тупцяємо сердито ніжками на місці, витрачаємо марно свій і чужий час, розриваємо пазлики на ще дрібніші частинки, пускаючи за вітром на холодному пірсі те, чого нібито так давно хотіли, чекали й бажали. Чужі Образи в нашій свідомості й підсвідомості настільки глибоко зачепилися своїми колючками "цінностей" і "мрій", що гострі кути тих примарних параметрів щастя ніяк не складуться у красивий відбиток моменту чи осяяний шлях до бажаного.

Хтось хоче собаку й довгу дорогу, а хтось хоче сім'ю і велопрогулянки на вихідних, не вміючи навіть триматися на велосипеді. Хтось утомився від невдач і мріє лише про міцне чоловіче плече, а хтось хоче дівчину, а яку - дідько її знає. І той хтось, і інший хтось можливо й ніколи не стулять тих ідеально підходящих пазликів одне до одного. Просто тому, що кожен слухає не себе, а ті Образи, що засіли в голові й керують тілом, відчуттями й сприйняттям подій. Так, зациклившись, і ходитимуть по колу, тулячи свої пазли то до тих, то до інших, у примарній надії, що таки ж складуться, замість того, аби перевірити адекватність і чіткість своїх же бажань, відповідність запиту до пропозиції.