Де зранку відкриваються вікна навстіж, пускаючи крізь себе сплетені
сонячні промінці з ранковим колючим вітром, що забирається під ковдру й
бешкетно виганяє всіх із теплих обіймів ковдри й простирадла.
Де голосно на пательні шкварчить і витанцьовує свої па соняшникова олія, припрошуючи до танцю яєчню й овочі, тим часом, коли маленька кавоварка аж димить так поспішає зварити всім гіркого напою із присмаком щастя.
Де щораз грає одна й та ж мелодія, хоча знайти її можна лише з-поміж сотень інших пісень, переплутаних у списках мобільного телефону, а коли той втомлюється – тиша заступає на свою варту, відпускаючи неспокійні думки у політ.
Де ніжність проростає з вазонів квіток, листя яких обгризла кішка, й осідає непевним поцілунком на плечі, водночас замішуючи клейкі, мов тісто, й міцні, ніби костюм Залізної Людини, обійми.
Де ніч, день, ранок і вечір транслюють уривки картинок із минулих життів, а блимавки «магічної» гірлянди й відблиски вікон квартир із сусідніх будинків заповнюють простір такого хиткого «тепер» і боязко граються з кадрами нікому невідомого «завтра».
Де вірять у дива й невипадкові збіги, де мріють, попри біль і втрати, відчувають сили того, хто поряд, підтримують починання й розгрібають уламки від невдач, а ще так сильно чекають додому й прислухаються до вхідних дверей, аби ненароком не пропустити твій стукіт.
Це – наш дім. Місце, яке ти вже так давно шукаєш і, очевидно, що не там і не з тими. Я знаю це, адже в моєму домі ще немає стелі, бо ж мій дім – це ти, а в тебе так довго немає стін, бо ж твій дім – це я.
Де голосно на пательні шкварчить і витанцьовує свої па соняшникова олія, припрошуючи до танцю яєчню й овочі, тим часом, коли маленька кавоварка аж димить так поспішає зварити всім гіркого напою із присмаком щастя.
Де щораз грає одна й та ж мелодія, хоча знайти її можна лише з-поміж сотень інших пісень, переплутаних у списках мобільного телефону, а коли той втомлюється – тиша заступає на свою варту, відпускаючи неспокійні думки у політ.
Де ніжність проростає з вазонів квіток, листя яких обгризла кішка, й осідає непевним поцілунком на плечі, водночас замішуючи клейкі, мов тісто, й міцні, ніби костюм Залізної Людини, обійми.
Де ніч, день, ранок і вечір транслюють уривки картинок із минулих життів, а блимавки «магічної» гірлянди й відблиски вікон квартир із сусідніх будинків заповнюють простір такого хиткого «тепер» і боязко граються з кадрами нікому невідомого «завтра».
Де вірять у дива й невипадкові збіги, де мріють, попри біль і втрати, відчувають сили того, хто поряд, підтримують починання й розгрібають уламки від невдач, а ще так сильно чекають додому й прислухаються до вхідних дверей, аби ненароком не пропустити твій стукіт.
Це – наш дім. Місце, яке ти вже так давно шукаєш і, очевидно, що не там і не з тими. Я знаю це, адже в моєму домі ще немає стелі, бо ж мій дім – це ти, а в тебе так довго немає стін, бо ж твій дім – це я.
Коментарі
Дописати коментар