ЕкоТорба

Вона цокотіла підборами на весь перший поверх торгового центру. Йшла рівно, впевнено і так, ніби світ належить їй. А він просто йшов позаду неї. Як хвостик, доповнення, непевна тінь у незручній куртці, що так не пасувала до його «босяцького» стилю. Ішов мовчки, у відповідь на щось кивав головою, бо ж звук підборів дзвенів гучно, наче пробиває бетонну підлогу. Ішов… і ніс в одній руці торт, в іншій – пакет.

Вона сиділа за столиком гамірної кав’ярні, розташованої у торговому центрі, захоплена проектами, що нарешті прийшли в її життя, і людьми, які «горіли» навпроти. Сиділа просто, розслаблено, червоні губи раз у раз формували усмішку, яку так важко з неї «вичавити», і відчувала як холодні, свіжі й незмірні хвилі життя підхоплюють її майже бездиханне тіло й несуть на рятівний острів. Вона – інша. А він ішов. Із пакетом. Просто – з нею, з тим бісовим пакетом і саме навпроти столика ні в чому не винної кав’ярні.

Вона знає напам’ять обриси його спини і кожен її м’яз, який би одяг на ньому не був. Її очі ідентифікують його ходу і рухи серед тисячі решти невидимих для неї чоловіків. На дотик і на смак вона знає його руки, які міцно нині тримали той дурний пакет. «Чому саме зараз?» - невпинною платівкою крутилося у голові. «Чому саме зараз ти несеш той пакет?» - не замовкав голос тієї, яку вона давно відправила на кладовище наївних дівчисьок.
Він ніколи не носив пакети. Ніколи. І не хотів. Казав їй, іншій, що то принижує чоловіка, що плентатися з пакетом у руці за жінкою означає крах чоловічого єства, що пакет – то символ «битовухи», який убиває творчість і любов. Та убив її не пакет. А та спина, ті рухи й руки, холодний грудневий вечір і зрадливий червневий день. Вона то пережила, давно навчившись носити пакети самостійно, засинати один на один із собою, дихати не його шкірою і жити не «заради», а «без».

Вона бачила спину, чула дзвін підборів тієї, яка просто хотіла теж дихати ним, і навіть відчула аромат тієї весняної ночі, коли на лавці й під рясний дощ його поцілунки рясними краплями омивали її тіло. І світ не зупинився у цю мить, серце лишилося на місці (хіба трохи похололо), рум’янець болю чи сорому не вкрив щічки, руки не застряслися, та й життя в цілому, яким би паскудним не здавалося, крутило свою пісню далі на радіостанції цієї планети. Вона зустріла його погляд, просякнутий димом, головним болем, алкоголем і тугою, вона зрозуміла, як Всесвіт сміється з неї у ці самі дати, і віддала востаннє свій погляд, просякнутий димом, болем і вином. Як жертву на почин. А він просто ніс пакет. Дурний поліетиленовий пакет, який уже давно пора змінити на екоторбу.