Він тихо постукав у двері. Металевим передзвоном звук розлетівся домівкою, розсікаючи зашкарублу тишу. Очікувано утомлено клацнув засув, впустивши гостя на поріг. Той мовчав.
Незграбні обійми безмовно розлилися гарячковими імпульсами. Тиша безсоромно поглинала всі не сказані слова, видаляючи їх одне за одним у думках. Мить застигла, похитуючись, мов кубик із яскравого кольору желе.
Він тихо засинав, умостивши голову на її ногах. У хвильках його волосся тонули її пальці, долоні гладили натомлену й свинцево-важку голову, намагаючись позбавити всієї тяжкості. Буденна ніжність танула на кінчиках пальців і розчинялася у невидимій тиші.
Щось раптове й невловиме стисло простір, очі все ніяк не могли пристосуватися до темряви, а попередні образи розмивалися, мов краплі дощу старанно змивають кольорові крейдові дитячі малюнки на асфальті. Він тихо стукав у двері? Стояв на порозі? Лежав в обіймах? Руки гладили його голову? Та ні - то був лише сон, що зі скреготом і насмішкою нашіптувала на вухо та сама безсоромна й усепоглинаюча тиша.
Коментарі
Дописати коментар