А що, як це все - не наше? Ось ці всі сни, мрії, сподівання, мотивації, цілі. Що, коли ми все життя прагнемо не свого, а, скажімо, суспільного/родового бажання? Що, як ось цей стереотип "мати фах, стабільну роботу, чоловіка/дружину та мінімум одну дитину, затишний дім і хоч одну подорож" - це лише чуже бажання, зіткане з ниток невдач і прагнень тих, хто був тут до нас? Я звісно зараз про предків, а не про прибульців, хоча може бути всяке...
Що, як мрія про здорового й веселого хлопчика, що грає в баскетбол/футбол, бореться на карате чи відправляє суперників у нокдауни на боксі, має нормальні оцінки в школі й при цьому не проти пошуміти на барабанах насправді лише фантом бажань усього твого роду, що, здебільшого, мав лише дівчаток, а тим нещасним хлопцям, що були, не дуже підфортило з долею? Що робити, коли, можливо, ніхто тебе так і не візьме за руку на шляху до самопізнання й, зрештою, смерті (адже життя на цій Землі та в цьому просторі закінчується лише цим)? Що тоді?
Чи хоча б теоретично можливо, що пізні вечері, ранні сніданки, машина під вікном красивого будиночка у передмісті - це лише дивним чином підтасовані в твою уяву карти, яких тобі й на руки то не роздавали? А що, коли "насправді немає ніякої ложки" (див. фільм "Матриця"), а замість неї у твоїх руках - виделка? І ти, як дебіл, намагаєшся нею їсти чужий суп, у той дорогоцінний та обмежений час, коли потрібно варганити під ту виделку пасту, салат чи печеню. Думаю, відповіддю на ці питання могла б стати віра у щось величне, глибоке самопізнання й дослідження роду, аналіз того, що хочеш ти - продовжувати марні спроби "жити як усі" чи стояти пізньої березневої ночі біля Дніпра, вдивлятися у темряву неба, рахуючи зорі, й ні про що вже не мріяти, бо саме в ту мить - це лише твоє рішення.
Коментарі
Дописати коментар